Позов експросідка: як судова система навперед атакує журналістські розслідування

Позовна атака на розслідувачів: початок конфлікту

У сучасному правовому просторі України спостерігається хвилювальна тенденція: посадовці та їхні представники все частіше звертаються до цивільних судів, щоб оскаржити журналістські розслідування. Один із найгучніших прикладів — позов екс-заступника головного військового прокурора Дмитра Борзиха проти відомої редакції та її редакторки. Позовник вимагає спростування інформації, оприлюднену в розслідуванні, та стягнення майже 800 тис. гривень судових витрат. За цією історією криється питання, яке торкається всіх нас: чи мають право ЗМІ інформувати суспільство про осіб, яких підозрюють у злочинах, та чи можна використовувати суди для придушення такої інформації?

Суть справи та версія слідства

Вся історія почалася з журналістського матеріалу під назвою «Справа адвокатів-хакерів». Розслідування порушило актуальну проблему: незаконний доступ до матеріалів кримінальних проваджень. За версією слідства Національного антикорупційного бюро, трьом адвокатам однієї адвокатської компанії вдалося несанкціонований доступ до документів щонайменше 100 справ.

• Близько 30 проваджень стосувалися топ-корупційних злочинів
• Ці справи знаходилися безпосередньо в провадженні НАБУ
• Борзих отримав офіційну підозру у цивільному провадженні

Така масштабність порушень викликала справедливий громадський резонанс та журналістський інтерес. Розслідувачи вирішили розповісти суспільству про цю ситуацію, що само по собі є законним та необхідним.

Чому позов розглядається в цивільному суді: проблема юрисдикції

Одна з найцікавіших деталей цієї справи — намагання позивача отримати через цивільний судовий процес оцінку обставин, які стосуються кримінального провадження. Верховний Суд України вже визначив позицію з цього питання: заперечення або спростування відомостей досудового розслідування повинно відбуватися виключно в межах кримінального процесу, а не цивільного.

«Адвокати видання вказують, що позивач намагається обійти цю норму, звернувшись до цивільного суду. Це не просто юридична тонкість — це принципова позиція щодо розподілу судових компетенцій.»

Адвокат редакції Євген Воробйов чітко назвав явище своїм іменем: це ознаки тиску на журналістів через судові механізми та фінансові вимоги. Такі дії можуть мати холодний ефект на журналістську свободу — редактори та автори розслідувань починають боятися публікацій навіть про легітимну інформацію.

Судова каруселька та питання справедливості

Ще один аспект справи, який викликає занепокоєння, — це процес розподілу справи в судовій системі. Під час першого розглядання спостерігалося те, що експерти називають «судовою каруселлю»:

1. Первинна позовна заява потрапила до судді Тетяни Ільєвої, але була позивачем відкликана
2. Наступний позов отримав суддя Євген Хайнацький, який незабаром заявив про самовідвід (посилаючись на особисте знайомство з позивачем)
3. Сама Ільєва також вийшла зі справи через мотивацію самовідводу
4. Урешті-решт справу отримав суддя Олексій Соколов

Цей процес виглядає особливо підозріло на фоні інформації про можливі родинні зв'язки позивача з головою Печерського суду. Така система розподілу справ підриває довіру до справедливості правосуддя та поглиблює відчуття нерівних умов конкуренції між сторонами.

Позиція редакції та захист права на інформацію

Видання обстоює своє право на публікацію розслідування, посилаючись на фундаментальне право ЗМІ інформувати суспільство. У ZN.UA наголошують, що справа стосується не просто персональних образ чи звинувачень — це питання розповсюдження інформації про осіб, яких офіційно підозрюють правоохоронними органами.

Адвокат редакторки Роман Васильняк указав на явну асиметрію позицій: екс-посадовець, який має досвід роботи у правоохоронній системі та доступ до ресурсів, судиться проти журналістів. Це створює системну перевагу однієї сторони над іншою.

Інший злочин Печерського суду: справа Сухачова

Розглядаючи тиск на журналістів, неможливо оминути показовий випадок, що відбувся у липні цього року. Той самий Печерський районний суд Києва видав тимчасову заборону на публікацію спільного матеріалу авторитетного розслідування. Йшлося про майно, угоди та інвестиції брата директора однієї з головних правоохоронних установ.

• Розслідування описувало 143 об'єкти нерухомості
• Суд обґрунтував заборону «невідворотною шкодою» та порушенням комерційної таємниці
• Заблокована інформація не містила державної таємниці чи приватних даних звичайних громадян

Ця дія спричинила найбільш організовану відповідь медіаспільноти: восьм провідних українських видань одночасно опублікували заблокований матеріал. Рух назвали «Ініціативою 143» на честь кількості описаних об'єктів. Протягом кількох днів до акції солідарності долучилися десятки редакцій.

«Розслідування, яке суд намагався придушити, набрало мільйони переглядів. Спроба цензури лише посилила громадський інтерес та довіру до журналістів.»

Системна проблема: коли суди стають знаряддям тиску

Очевидна закономірність у діяльності Печерського суду вказує на системну проблему. Коли судові органи послідовно приймають рішення, що обмежують право ЗМІ на розповсюдження інформації про публічних осіб та їх дії, це перестає бути окремими помилками — це стає трендом.

На міжнародному рівні такі практики розцінюються як порушення свободи слова та прямо суперечать європейським стандартам. Журналісти, редактори та видавці отримають сигнал: розслідування про владних осіб небезпечні й дорогі. Багато редакцій просто не витримають фінансового тиску позивів на сотні тисяч гривень.

Як видання захищаються від позовів

У відповідь на цю хвилю атак ЗМІ організовуються та відстоюють позицію в судах. Правові команди видань аргументують, що:

• Публікація інформації про підозрюваних є легітимною частиною журналістської діяльності
• Оприлюднення імен осіб, яких офіційно підозрюють правоохоронні органи, не порушує закон
• Намагання спростувати відомості про кримінальне провадження повинно відбуватися в кримінальному, а не цивільному процесі
• Кошти, стягнені як компенсація за «скорботу», часто непропорційно великі і мають холодний ефект на інші редакції

Редакцій не залишається вибору — вони повинні боротися, або медіа-простір буде поступово придушений.

Що це означає для суспільства

Коли судові системи використовуються для придушення журналістських розслідувань, суспільство втрачає інформацію про дії публічних осіб. Люди перестають знати про порушення, які вчиняються на їхнім очах, тому що редакції занадто боять матеріальної та часової ціни борьби в суді.

Це класичний механізм розбудови авторитарних систем: не заборона інформації фізично, а гідна перспектива для тих, хто наважиться це розповсюджувати. Результат той самий — затемнення інформації, що цікавить публіку.

Однак, як показала справа зі спільним розслідуванням та «Ініціативою 143», журналісти України готові до боротьби. Коли один суд спробує придушити інформацію, десятки редакцій виходять на передову. Цей дух координації та солідарності — величезна надія на збереження медіа-свободи в країні.

Висновки та перспективи

Позов Борзиха проти редакції ZN.UA та мільйон-гривневі претензії за публікацію розслідування — це не просто цивільна справа. Це зрізу питання про майбутнє журналізму в Україні, про те, яким чином можуть діяти наділені владою люди та установи, щоб обмежити інформованість суспільства.

Результат цієї справи буде прецедентом для інших позивачів. Якщо суди дозволять такі позови, хвиля атак на редакції можливо лише збільшиться. Якщо ж справа буде визнана неправомірною, це відправить важливий сигнал про необхідність захисту журналістської свободи.

На початку 2026 року медіа-простір України перебуває на перехресті. Одна дорога веде до все більшого обмеження інформації та посилення самоцензури. Інша — до утвердження принципу, що суспільство має право знати про дії тих, хто займає публічні посади. Результат залежить від рішень судів та від тиску громадської думки на захист свободи слова.